4 жовтня є справжнім днем незалежності!

14 жовтня є справжнім днем незалежності!

Боротьба триває.

НЕ НАША УКРАЇНА

У переддень 26 річниці т.зв. незалежності України хочеться трохи порозмислити над тим, чи є та держава, яку отримали ми чверть століття тому, державою українців, і чи є такою вона сьогодні, та чи була вона такою раніше.

У 1991 році сталось те, чого чекали декілька поколінь українців – на політичній мапі світу знов з’явилось державне утворення з символікою, що нагадує українську національну. Український народ отримав від історії новий державотворчий шанс. Цей шанс став результатом, з одного боку – десятиліть визвольних змагань, з іншого боку – інтриг та внутрішньопартійного сепаратизму владних еліт СРСР. Насправді, як не дивно, це речі тісно взаємопов’язані. Так, у другій половині ХХ століття комуністичній владі довелось включити до складу партійних та радянських органів величезну кількість етнічних українців – уродженців сіл, у тому числі – із Західної України. Це робилось задля послаблення визвольного руху, дискредитації його ідей, створення ілюзії того, що УРСР є Українською Державою. У той же час, в довгостроковій перспективі така тактика виявилась бомбою сповільненої дії, адже і Декларація про державний суверенітет УРСР і Акт проголошення незалежності України були прийняті голосами саме членів комуністичної партії, яка мала велику приховану самостійницьку течію.

В якій мірі українською була УРСР? На наш погляд, починаючи з 1970-х – у більшій мірі, ніж сьогоднішня “Україна”. Навіть сьогодні наша країна знаходиться в десятці лідерів за випуском сталі, постачання збіжжя, хоча б формально залишається в десятці космічних держав світу. Якби ми просто зберегли той промисловий, аграрний, науковий та культурний потенціял, який залишився нам у спадок від УРСР, ми б сьогодні не поглинали кредити МВФ та інформаційний і харчовий фастфуд, а були б серед світових економічних і політичних лідерів. Тисячі потужних промислових підприємств, аграрних господарств, науково-дослідних інститутів, спортивних товариств були створені поганою совковою соціалістичною владою окупантів. В той час, як за прогресивно-капіталістичної “української” влади було знищено більше 40% цього потенціалу, втрачено десять мільйонів (!!!) населення.

Секрет цього полягає у тому, що українці змогли пристосуватись до окупаційного режиму, активно влились в усі його структури і без зайвого революційного пафосу займались тим, до чого часто закликають нас перехожі під час мітингів – вони працювали. Просто і скромно будували Україну під червоним прапором. І сотні їх – від інженерів, вчителів, науковців, літераторів, до компартійних функціонерів, зробили для України набагато більше, ніж демократичний “український” чиновник-патріот та “націоналіст”, що в якійсь місцевій раді сенсом свого існування вважає перейменування вулиць і сприяння впровадженню європейських стандартів. Саме тому пересічний робітник запорізького заводу, криворізької шахти та одеського порту з більшим теплом згадує радянську владу, ніж “українську”. Це і є ключовою причиною утворення т.зв. ДНР-ЛНР: це не тільки проекти ворожої Росії – це, в першу чергу, ерозія самої “української” державності, і, як не сумно це визнавати – акт волевиявлення певної частини українського народу.

Вищеназвана червона українська еліта, в силу її пристосуванського характеру, швидко деградувала, що й послужило однією з ключових підстав розвалу СРСР. Парадоксальним чином, не народження української еліти, а її виродження дало старт новому українському проекту. Це, врешті, і обумовило його дегенеративний характер. Вироджена еліта, задовольнивши національною символікою естетичні потреби патріотів та “націоналістів”, взялась за дерибан того, що було збудовано нелегкою працею їх попередників – розпочала приватизацію та ринкові реформи. В результаті поступово утворився новий правлячий клас – олігархат, заснований на великому промисловому та аграрному капіталі, що потіснив собою колишню партноменклатуту. Кульмінаційною стадією влади олігархів можна вважати період президентства Януковича, а сьогодні ми стаємо свідками її останніх днів. На зміну владі “національної” олігархії йде транснаціональний капітал. На зміну “Україні” йде НовоУкраїна, архітектором якої є світовий капітал в особі його довіреної особи та касира – Джорджа Сороса.

Чим відрізняється УРСР Хрущова-Брежнева, “Україна” Кучми-Януковича-Порошенка від НовоУкраїни Лещенка-Наєма-Сороса? Тим, що УРСР була вимушено (підпільною боротьбою) дружньою для українців (які не боролись проти режиму – вороги режиму переслідуються і зараз): надавала безкоштовне житло, лікування, освіту, гарантоване робоче місце. Олігархічна “Україна” є індиферентною, байдужою до українців – їх вона з капіталістичних позицій розглядає виключно як ресурс для виробництва, електоральне джерело легітимності та ринок збуду, не сприяє їх розвитку, але і не має намірів зі знищення. Але таку мету має транснаціональний капітал, що протягом всього часу “незалежності” проводить довгострокові програми з перетворення “України” у НовоУкраїну – концентраційний табір для одного з найбільших корінних народів Європи.

Основні методи знищення нами неодноразово детально описувались: це пропаганда ЛГБТ та інших хвороб, поширення мультикультуралізму і толерантності, завезення в Україну “біженців” з Азії та Африки, програми масової трудової міграції українців на Захід, чому сприяє економічна експлуатація тими ж таки ТНК і олігархами. До речі, частина олігархів є представниками транснаціонального капіталу в Україні, про що ми вже писали. До таких відносяться Ігор Коломойський, Геннадій Боголюбов, Віктор Пінчук.

НовоУкраїна, в якій ми маємо опинитись за пару років – це відверто вороже антиукраїнське державне утворення під цілком українською символікою та бандерівськими гаслами. Більше того: не виключено, що владу в ній матиме яка-небудь “націоналістична” партія, що буде шанувати Бандеру, носити вишиванки, вибивати пільгові кредити МВФ та інтегрувати Україну в ЄС, з однаковою жагою водитиме своїх прихильників як на Марш УПА, так і на КиївПрайд. Зараз це видається неймовірним, але перший крок вже зроблено – він полягає у відсутності протидії найбільш яскравим проявам підривних антиукраїнських сил. Фактично, кожна хвилина, витрачена на безкінечні вшанування, перейменування, декомунізації, боротьбу за історичну справедливість та перемивання кісток сусідам – це час, безкоштовно подарований ворогам України. Кожна хвилина, проведена за читанням правильних книжок, з коханою дівчиною та майбутньою дружиною, присвячена розбудові реальних, а не фейзбучних осередків спротиву антилюдській системі світового капіталу – це хвилина, що наближає нашу перемогу та їх поразку.

Наша перемога неминуча. Слід тільки непохитно вірити в це і кожного дня втілювати цю віру в життя. І ні в якому разі не слід розчаровуватися через втрату вчорашніх ілюзій щодо історії та української державності: у нас з Вами є набагато більший скарб – це наш народ, без любові до якого не мають сенсу усі гучні гасла і промови про Націю. І цей народ, десь темний і недалекий, абсолютно нетолерантний і кричуще неполіткоректний – це наш єдиний союзник у вирішальній битві за існування. А наша головна зброя – це віра. Віра в те, що НАША Україна – ще попереду, і ми побачимо її на власні очі та очі наших дітей.

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *